Маргарита торсонула штору в бік і сіла боком на підвіконня, огорнувши коліно руками. Місячне світло лизнуло її з правого боку. Маргарита підняла голову до місяця і зобразила вдумливе та поетичне обличчя. Кроки пролунали ще зо два рази, а тоді неочікувано затихли. Ще трошки помилувавшись місяцем, зітхнувши для пристойності, Маргарита повернула голову до саду і дійсно побачила Миколу Івановича, який мешкав на нижньому поверсі цієї самої садиби. Місяць яскраво обливав Миколу Івановича. Він сидів на лавочці, і з усього було видно, що він опустився на неї раптово. Пенсне на його обличчі якось перекосилось, а свій портфель він стискав у руках.
— А, здрастуйте, Миколо Івановичу! — сумним голосом сказала Маргарита, — добрий вечір! Ви з засідання?

Микола Іванович нічого на це не відповів.

— А я, — продовжувала Маргарита, все більше вилазячи в сад, — сиджу сама, як бачите, сумую, дивлюсь на місяць і слухаю вальс.
