Пригоди дракона у чудесній країні високих замків.
Все починалось чудесно і прекрасно. Прегарні лебеді повільно і ніжно плавали в Озері надій. Замки були високими і гарними. Із віконечка одного такого замку виглядала принцеса Анінька, спостерігаючи за танком лебедів, а в інше віконце цього замку виглядав лицар Рилько-рятівник, який завжди рятував принцесу із різних халеп.
Цього чудового дня одна з таких халеп таки трапилась: раптово налетів буревій, полив сильний дощ. Серед громів і блискавок почулося каркання Крука. Цей страшний Крук підлетів до віконечка принцеси, схопив її за довгі золотаві коси і поніс у темний замок до свого повелителя, Чорного Чаклуна. Цей повелитель наказав Крукові перетворити принцесу на камінь, так він би зміг споглядати її ніжну, витончену красу цілу вічність.
У цей момент прекрасний лицар Рилько мружився від яскравого сонця, лежачи на підлозі. Дощ і негода вщухли і навколо знову був чудовий день. Лицар оговтався і зрозумів: «Чогось не вистачає... О, ні!, — з жахом подумав він.  — Принцеса!».
Згадуючи, що сталося, він роздумував, як тепер бути, де шукати Аніньку і головне, — як вона себе почуває?
Він нагадав про жахливого Крука і його зловісне каркання. Тоді його осяйнула думка: «Це Чорний Чаклун, хто ж іще!». Рильку не впоратись самостійно із цим темним повелителем. Шлях до темного замку, де той мешкає, непростий, сповнений небезпек і магічних пасток. Тоді Рилько зрозумів — йому потрібна підмога магії! Він вирішив відправитись до старенького мольфара Зікара, той жив на околиці королівського замку. Лицар також знав, що Зікар ніколи не допомагає просто так (а часом і нашкодити може чи навіть перетворити на жабу, якщо з пустими руками прийти).
Рилько-рятівник покликав королівського кухаря, адже той знав декілька чарівних рецептів, один з яких — магічний бутерброд із маслом. Обговоривши суть потреби, вони домовились, що кухар зробить саме цей бутерброд, адже мольфар був тонким цінителем масла і не встоїть перед чарівним бутербродом. Доки кухар готував бутерброд, лицар збирав необхідні речі для важкої і небезпечної подорожі (серед них  — лицарський меч, люстерко правди, бездонний мішок, перлина Надії, сік з дерева сили, фотографія принцеси Аніньки, де вона маленькою бігає за лебедем, і запасна пара шкарпеток. Завжди беріть у подорож запасну пару шкарпеток, можуть не знадобитись, але їх відсутність може стати фатальною у відповідальний момент!).
І ось, бутерброд готовий, лицар теж. Усі мешканці замку проводжали його, бажали удачі і швидкого повернення із улюбленицею-принцесою).
Рилько ступив на замкову бруківку, на серці йому було важко і сумно. Тяжко ступаючи, він усе роздумував, що його чекає, чи вистачить йому лицарської відваги і мужності?
Раптом тоненький цокіт почувся за рогом, він супроводжувався срібним передзвоном і сміхом. Лицар підняв очі і побачив дитинча королівського єдиноріжка. Єдиноріжки жили в замковому саду, з ними було весело гратись, і вони гарно розважали гостей під час свят. У магічній небезпечній подорожі вони навряд чи допомогли б, але засмучений Рилько страшенно зрадів, побачивши одного з них. Цього маленького єдиноріжка звали Пушок (адже в нього був надзвичайно м‘якенький і пухнастий хвостик). Рилько чемно привітався, виконав відповідний поклон. А Пушок, весело виляючи хвостиком, підбіг до лицаря й уткнувся рожевим носом у лице Рильку:
— Куди це ти чимчикуєш? –питав він.
— Я йду на пошуки принцесу Аніньку, її забрав Крук Чорного Чаклуна, невідомо куди і невідомо навіщо, —відповів лицар.
— Я хочу піти з тобою! Я знаю, це небезпечний шлях, але мені набридло бути тільки розвагою на свята, я хочу здійснити щось справді важливе і значуще, тому дозволь мені допомогти! —він благально подивився на Рилька. А той, не пам’ятаючи себе від радості, зворушено погодився. Удвох веселіше, і до того ж, що за лицар без королівського коня?
Разом вони дійшли до хижинки мольфара. Зікар зустрів їх своїм звичним невдоволено-роздратованим буркотінням:
— Кого це тут знов принесло?! Знову будете випрошуватимете магічні фокуси і чудеса задарма?! — спитав він погрозливо.
— Ні, нам справді потрібна Ваша допомога, мольфаре Зікару, —відповів Рилько, дістаючи тим часом чарівний бутерброд із бездонного мішка, — Анінька, наша принцеса у небезпеці!
Разом із бутербродом Рилько дістав і фотографію Аніньки. Зікар був розчулений гарними манерами лицаря, благальними очима Пушка і фотографією Аніньки зі смішними кісками, що стирчали у різні боки. Принцеса була, мабуть, єдиною у всьому королівстві, до кого Закір ставився із трепетом і ніжністю, адже вона ніколи не приходила просити, а радо частувала його чарівними бутербродами із маслом і смішними замковими історіями просто так. Вона скрашувала його самотнє життя і він зробив би будь що аби її врятувати. Його очі наповнились старечими слізьми, коли Рилько розповів, що трапилось у замку.
— Я допоможу вам! Я знаю, що потрібно зробити! — рішучесхаменувся він. — Ходімо до хижини!
Вони зайшли у невеличкий будинок, який усередині виявився великим і просторим. Всюди стояли стелажі із різним мольфарським принаддям: склянки, пробірки, книжки, чудернацькі істоти. Закір порпався то тут, то там, швидко збираючи необхідні інгредієнти. Час від часу він заглядав у Велику Магічну Книгу Знань. Це була не просто книга із рецептами магічних заклять. Знаючи, як задавати питання, можна було отримати відповідь на будь-який запит. Мольфар знав як і беріг цю можливість якраз для такого випадку, адже задати питання можна було лише один раз у році.
Магічний казан нагрівався, у ньому повільно булькотіла Магічна жижа. Закір перестав метушитися, перебігаючи між стелажами. Почала творитися магія. Старий згорблений мольфар раптом випростався, ніби виростаючи, його буркотіння перетворилось на гучний сильний голос. Він повторював закляття раз за разом, на підлозі круг казана спалахували чарівні знаки. Пушок подумав, що це виглядає як прекрасна світломузика і що непогано було б навчитись таке робити для наступного замкового свята (якщо таке ще колись трапиться). Рилько взагалі заціпенів: «Чи зможу я коли-небудь теж навчитись чаклувати? Чи не бере часом мольфар до себе в учні?».
Пройшло ще трохи часу і на піку сили все стихло, голос замовк, знаки згасли. Лише у казані, замість темно-зелено-бурої жижі, було чисте мерехтіння, наче всі зірки з неба зібрали разом у цей старий казан. Раптом ці зірки ожили, почали підніматись із казана утворюючи чудернацьку форму і поступово перетворюючись у Фею. Останній штрих, і Фея була перед ними. Всі троє здивовано ахнули   — це була Фея Мерехтіння, наймогутніша і найдобріша фея у всьому королівстві.
— Чим я можу вам допомогти, шановні добродії? — дзвіночковим, чистим голосом спитала вона. Рилько найпершим відійшов від шоку і здивування, чемно поклонився і розказав, яка допомога їм потрібна.
— Я допоможу вам, але мені потрібно дещо, щось, що вказало б на істинну вашу силу.
— Я думаю, в мене є таке дещо, я часом дивлюсь у нього, щоб перевірити, чи добре виглядаю, — сором‘язливо сказав Рилько, простягаючи Феї люстерко правди.
— О, це могутній і древній артефакт, його можна, звісно, і як люстерко використовувати, але воно може мати значно більшу силу. Чи віддаси ти мені його назавжди, взамін за допомогу?
Рилько задумався, він любив це люстерко, але, зваживши всі "за" і "проти", сказав:
— Так, звісно! Нічого не шкода задля повернення Аніньки!
Фея Мерехтіння взяла люстерко і воно також замерехтіло дрібними зірочками. Вона направила на нього трохи своєї сили і люстерко взірвалось у її руках яскравим світлом, осяявши всю хижку яскравим світлом правди. Коли сяйво трохи спало, стала ясна істина: Рилько перетворився на величного Дракона, поруч із ним стояв не менш величний крилатий Королівський Єдиноріг. Зачепило і мольфара, його зморшки розгладились, він став схожий на захопленого магією юнака, в очах якого світилась щира цікавість до істини і світу.
— Що ж, схоже, тепер ви зможете самі подолати Чорного Чаклуна. Летіть услід за зграєю білих лебедів з Озера надії, вони приведуть вас до темного замку, — Фея обвела всіх присутніх благодушним поглядом, побажала удачі і, глянувши на Зікара, сказала на останок. — Я бачу цікавість у твоїх очах, ходім зі мною відкривати нові світи, наповнюючи їх магією добра і чистої творчості. Гадаю, я зможу вдовольнити твій інтерес. Мольфар погодився, він, наче загіпнотизований, рушив за феєю у мерехтіння зірок, назустріч мріям свого життя.
Чарівна хижка перетворилась на звичайну, в ній стало тісно Дракону і Єдинорогу, тож вони просто піднялись вгору, розтрощивши дах.
Було б не просто знайти лебедів з Озера надії, тож герої сподівались застати їх до відльоту, тому швидко полетіли до замку. Поки вони летіли —всюди здіймалась паніка, жителі кричали "Дракон, Дракон!", і можливо ця подорож мала б не дуже гарне завершення, адже жителі вміли стріляти величезними гарпун-стрілами, кованими якраз для Драконів, якби не Мудрий Королівський Кухар. Він швиденько заварив усім чарівного, заспокійливого лавандового чаю. Жителі вгамовувались і спокійно засинали, відпочиваючи від тривог. Тим часом, Рилько і Пушок дістались озера вчасно. Лебеді ще збирались у довгий переліт. Наші крилаті герої швидко пояснили ситуацію, а лебеді сказали, що не так просто з ними полетіти. Вони були б раді допомогти, бо теж любили Аніньку, але для перельоту потрібен внутрішній компас, перлина із Моря надії, куди вони летять зимувати. Без неї легко заблукати в небі, навіть у ясну погоду. Рилько-Дракон дістав свою Перлину Надії, яку колись жартома йому подарувала Ан'інька і проковтнув. "Оце співпадіння! Нічого не буває просто так!" — подумав Пушок.
Вони вирушили зрання, на світанку, сонечко ще тільки просиналось і останні зірки мерехтливо бажали їм удачі (насправді це Фея Мерехтіння і мольфар Зікар благословляли їхню путь).
Переліт був довгим, дні і ночі без упину, в негоду, дощ і вітер, спекотне сонце і колючий мороз. Недарма Рилько взяв із собою пляшечку соку із дерева сили, йому, тепер Дракону вистачало власної міці, але Пушок неодноразово дякував за бадьорість із пляшки. Ковтнувши соку, до Єдинорога повертався його оптимізм, він розважав усю зграю жартами й оповідками, тож час йшов трохи швидше, а летіти ставало легше.
Нарешті, коли сонце двадцять першого дня сідало за море, вони побачили Чорний Замок. Він був надзвичайно гарним у останніх червоно-вогняних променях, наче світився золотом зсередини.
Дракон-Рилько і Пушок подякували Лебедям, зграя полетіла далі, за обрій, а наші герої приземлились біля замку. І тут сталось дещо, що Пушок згадував до кінця свого життя, як найкращий жарт долі. Назустріч їм вилетів Крук. Він був чаклуном і спробував зупинити героїв електричними кулями-блискавками. Але Рилько у формі Дракона за час перельоту страшенно зголоднів, побачивши Крука, він вирішив перекусити, тож спритно вивертаючись від куль, махнув два рази крилами і, відкривши пащу, просто з'їв Крука за один раз. Навіть жувати не довелось, проковтнув і все! Пушок, підібгавши щелепу, розсміявся так, як тільки Королівські Єдинороги вміють і весело закружляв довкола. Виявилось, що все зло і темнота були чорною магією Крука, вся його злоба втілювалась у цьому замку. З'ївши птаха, Рилько розвіяв усі ці чари, крім одних. Зайшовши до головної зали замку — золотої зали (так-так, насправді це був надзвичайний Золотий Замок), вони побачили старця, що безутішно плакав над кам'яною скульптурою Аніньки.
Дракон-Рилько і Пушок вражено заклякли, з їхніх очей теж полились гарячі сльози відчаю і смутку. Цей старець був татом Аніньки, королем, якого зачарував Крук багато років тому. Тепер Король згадав усе, всі втрачені роки і скоєні його руками злочини і щиро розкаявся у своєму безсиллі.
Ці сльози, гарячі і щирі, сльози чистої любові, були сповнені справжньої, найсильнішої магії. Вони перебороли чари Крука і серце Анїньки знову стало теплим і м'яким, вона ожила.
Радість усіх не було меж, усі сміялись і плакали від щастя. Повернувшись до замку, Король і Принцеса влаштували величне свято на все королівство. Пушок навчився чаклувати ту магічну світломузику, тож тішив гостей до ранку. А під мерехтливим світлом зірок Рилько-лицар (він віднайшов у себе разом із силою Дракона ще й магічні здібності, тож міг перетворюватись з лицаря в дракона і навпаки за бажанням) освідчився Анінці в коханні. Зірки і сонце благословили їхній союз, тож на королівство чекало ще одне, найвеличніше свято, що трохи стурбувало Мудрого Королівсьвого Кухаря, тож він і сам випив трохи лавандового чаю. Тато-король, Фея Мерехтіння і Закір-мольфар утішено посміхались, дивлячись на чисте кохання двох юних, але таких сміливих і добрих сердець.
