Себе Маргарита бачити не мала змоги, але вона добре бачила, як змінився майстер. Волосся його біліло тепер при місяці та сзади збиралося у косу та вона летіла за вітром. Коли вітер віддував плащ від ніг майстра, Маргарита бачила на ботфортах його згасаючі зірки шпор. Подібно до юнака-демона, майстер летів, не відводячи очей з місяця, але посміхався їй, ніби добре знайомій та улюбленій, і щось за придбалою у кімнаті N 118 звичкою сам собі бурмотів.

І, нарешті, Воланд летів також у своєму справжньому обличі. Маргарита не могла б сказати, з чого зроблено повод його коня, та думала, що, можливо, це  місячні ланцюжки та сам кінь —тільки глиба мороку, та грива цього коня — хмара, а шпори вершника -— білі плями зірок.

Так летіли у мовчанні довго, допоки і сама місцевість внизу не стала змінюватися. Сумні ліса потонули в земному мороці та повлекли за собою й тьмяні леза рік. Внизу з'явилися та стали відблискувати валуни, а поміж них зачорніли провали, в які не проникало світло місяця.
