Ніхто ніколи не зупиняв його на вулиці, щоб сказати із радісним виглядом: «Мій любий Скрудже, як справи? Коли ти завітаєш до мене у гості?». Ніякі жебраки не просили у нього милостиню, жодні діти не запитували у нього котра година, жоден чоловік чи жінка жодного разу в житті не шукали дороги до дому Скруджа. Навіть собаки сліпців, здавалося знали його, і коли бачили його, то заштовхували своїх хазяїв в одвірки та двори; а далі крутили своїми хвостами, ніби кажучи: «краще бути сліпим, ніж мати злі очі, темний пане!»

Але Скруджу було байдуже! Саме це йому і подобалося. Торувати свій шлях крізь юрбу життя, застерігаючи будь-яке людське співчуття зберігати дистанцію. Ті, хто знав Скруджа, називали це божевіллям.
