Кожний. Відвезу цю пошту зараз і відразу треба назад їхати. А що?
За одинадцять років під час щоденних поїздок, напевно, було пережито багато цікавих пригод.
У ясні літні та суворі осінні ночі або взимку, коли трійцю, виючи, крутить зла хуртовина, складно вберегтися від страшного, моторошного. Напевно, не раз носили коні, грузнув у трясовині тарантас, нападали лихі люди, збивала зі шляху пурга...
"Уявляю, скільки пригод було у вас за одинадцять років! — сказав студент. — Що, певно, страшно їздити?"
Він говорив і чекав, що поштар розповість йому щось, а той похмуро мовчав та пірнав у свій комір. Попри те починало світати. Було непомітно, як небо змінювало колір; воно все ще здавалось темним, але було видно коней, і погонщика, і дорогу. Місячний серп ставав все білішим, а хмара, що розтягнулася під ним, схожа на гармату з лафетом, трохи жовтіла на своєму нижньому краї. Скоро стало видно обличчя поштаря. Воно було мокре від роси, сіре та нерухоме, як у мертвяка. На ньому застиг вираз тупої, понурої злоби, наче поштар усе ще відчував біль та продовжував сердитися на погонича.
