Він побачить  солідну людину похилого віку з бородкою, яка сидить на лавочці, у пенсне та з трохи свинячими лініями обличчя. Іван Миколайович завжди застає цього жителя особняка в одній і тій самій мрійливій позі, з поглядом, зверненим до місяця. Івану Миколайовичу відомо, що, насолодившись місяцем, сидячий тот же час переведе очі на вікна ліхтаря та впреться в них, наче очікуючи, що зараз вони розпахнуться і з'явиться на підвіконні щось незвичайне.

Усе подальше Іван Миколайович знає напам'ять. Тут треба неодмінно якомога глибше зхоронитися під решіткою, бо от зараз сидячий почне неспокійно хитати головою, блукаючими очима ловити щось у повітрі, неодмінно захопливо посміхатися, а потім він ураз всплесне руками у якійсь солодощавій тузі, а потім і просто задоволено голосно буде бормотати:

— Венера! Венера!.. Ох я, дурень!..
