Зараз я живу в квартирі в центрі міста. Автомобільний сморід, запарковані тротуари, прекрасна дореволюційна архітектура, занедбана та спаплюжена євроремонтами, файні бари й кав'ярні, по-модному вбрані люди, де-не-де трапляються парки чи сквери. Все це втомлює й надихає одночасно, дратує й тішить. Я ніколи не жила в приватному будинку, може, тому мені й здається, що я люблю жити в місті, де вирують події, а не в затишному приватному секторі. Щиро кажучи, будинок у Києві вартує ще більшу купу грошей, ніж квартира, може, це справжня причина, чому я не мрію про будинок? В будинку можна було б завести собаку й трьох котів, а ще з десяток підгодовувати. Виходити ввечері на ґанок з чашкою кави. Я не дуже люблю каву, проте це звучить досить романтично. Я б посадила під вікнами гінкго й модрину. Але якщо порефлексувати, то можна зрозуміти, що коти, звісно, в мене б були. А от все інше навряд. Дерева б позасихали, на ґанку було б якесь сміття, яке завжди хтозна-звідки береться на подвір'ях будинків, ще й криша би протікав. А сусід за парканом кожного дня б смажив шашлики й гучно слухав шансон.
