Зимові прикрощі

Коли зайти у лікарню, то перше враження кидається в  ніс. Завжди цей специфічний запах медикаментів, який існує там, де людину, яка зашпорталася на життєвому шляху, намагаються знову на цей шлях направити.

Льоня лежав у палаті №9. Очима він розглядав білу стелю, а думками він все ще був на тій клятій лижні в Буковелі. Хто ж знав, що стрибок із трампліна завершиться тут під крапельницею… І от тепер, лежи тут і чекай, поки відійде післяопераційна анестезія і прийде біль… чи не прийде?..

— До вас тут ще компанія, щоб не сумно було! – обізвалася одна з санітарок, заводячи в палату каталку зі ще одним хворим. – Обережно, сонечко, зараз ми тебе перекинемо на койку.

Льоня відірвав очі від стелі і глянув на койку  напроти. Дві санітарки переносили на койку  хлопця приблизно такого ж віку, як і сам Льоня.

— Зараз, після операції, лежимо і не ворушимося, — нагадала, виходячи з палати, санітарка. – Тобі поставлять крапельницю.

За хвильку медсестра принесла штатив та, вмостивши на нього пляшку з фізрозчином, почала мудрувати над новоприбулим хлопцем. Коли вона пішла та  луна від її кроків загубилася десь у коридорі лікарні, єдиним звуком, який залишався в палаті, став шум холодильника. Льоня знов уперся очима у стелю.

— Є тут хто? – почулося з койки  напроти.

Льоня підняв  голову і подивився через прохід. На подушці лежала короткострижена чорнява голова того хлопця.

— Так, я Льоня. Тут, напроти тебе.
— Добре, — почулося знову. – Я Сашко. Давно ти тут?

Льоня хотів сказати щось дотепне, але нічого дотепного в голову не прийшло.

— Буквально перед тобою привезли з операційної, — просто сказав він.
—Що тобі робили?
— Шпицю в ногу вставили. Поламав був. – Льоня скривився, згадавши хруст у гомілці, який він відчув у зловісний момент приземлення з трампліну.
— Де? На лижах катався? – припустив Сашко.
— А як ти здогадався? На лижах таки. У Буковелі.
— Та, що там здогадуватися. Зараз такий період, що коли ногу зламав, — значить, скоріше всього, десь у горах на лижах. Я й сам такий.
— О! А ти де був? Теж у Буковелі?
— Ні. – Сашко оживився. – Я Буковель не люблю. Був у Мигові. Мені там більше подобається. Людей менше, та й ціни нижчі.
— Ніколи там не був. Та, мабуть, уже й не буду.

Ці останні слова Льоня промовив скоріше для себе, аніж для Сашка.

— Не будеш? – сказав Сашко таким тоном, ніби дійсно  здивувався.
— Слухай, а ти взагалі ще поїдеш кататися на лижах?

Сашко не відповідав. Льоня знову почув, як почав гудіти холодильник. "Коли він уже вимкнеться? Вони що — поставили його на максимальну температуру? — вже почав міркувати Льоня. — Вирішили нам тут продовжити зимову відпустку". Він згадав холодильник у номері в Буковелі: старенький механізм не давав нормально заснути. А в ніч після того жахливого сальто з трампліна Льоня не спав узагалі. Нога гула від болю, а голова — від шуму холодильника.

— Знаєш, — по хвилі повів Сашко, — я тепер туди не поїду, навіть якщо мені за це заплатять.
