Чи то дорога у нас збереглася, чи то ми при тій дорозі змінюємося, але все ж таки є. А дорога в нашому селі —  то ще за "бабці  Австрії". Мене завжди заворожували ті рівненько виложені камені.  Всі вони червоні, тільки зрідка трапляються білі. По цій дорозі я дитиною гонила  пасти корів. Тоді, сорок років тому, дорога була чистіша,  а вже потім почали підсипати гравієм. А коли проводили по селу газ, то взагалі все перерили,  наробили болота і від дороги з дитинства мало що залишилося. Ми любимо казати, що час лікує, розставляє все на свої місця. Так і є. Час відновив нашу, таку милу,  дорогу. Дощі змили все зайве і я знов місцями бачу свої червоні камені. Не каміння, а саме, як у нас кажуть, кАмені.
Так само, і з нами — людьми. Все, що істинне і вічне — те вистоїть і переможе. Нашу, ще австрійську, дорогу і засипали, і асфальтом закатували. І де воно? Пішло за водою, вітром, снігом, за колесами важкого автотранспорту. А каміння є, бо воно з природи, не створене нами, а більше за нас. Та й таке воно.
