(до речі, в заголовку і на кнопці пропущені лапки :))

Якщо говорити про те, чи була я мрійливою дитиною — о, так! Мої мрії змінювали одна одну десь приблизно кілька разів на рік, а то й частіше. Коли я дізналась, о моя мама була медсестрою, я, звичайно, теж мріяла про кар'єру медика. Трохи згодом, прочитавши у віці десь приблизно 10 років "Педагогічну поему" Макаренка, я загорілась бажанням стати педагогом. Це бажання підігріло ще кілька книжок на педагогічну тематику, на жаль, не згадаю вже, які саме; але досить тривалий час (десь із пів року вчителювання — моє покликання. Але зачекайте, таки згадала — "За снігами білими" (на жаль, не пам'ятаю автора), це була, мабуть, друга книга, яка надихнула на бажання займатись саме педагогікою.
Потім мене відпустило, бо, по-перше, стало зрозуміло, що я не дуже люблю людей, а особливо — дітей. Водночас я згадала про пристрасть до малювання, що з'явилась ще задовго до, бо малювати я почала років у три — ще коли не навчилась читати. Вважала себе великим художником, навіть три місяці відвідувала художню школу свого часу. Пішла звідти так само стрімко, як і прийшла — бо стало скучно, нічого нового мене не вчили.
Потім багато ще було мрій та мрієчок, нічого суттєвого, але наприкінці школи дуже хотіла стати програмістом (тоді це ще не було в тренді). Але, обираючи виш для вступу, під тиском обставин та власної невпевненості обрала таки іншу спеціальність, про що жалкувала всі роки навчання у виші (хоча жодного разу не шкодую про ці роки самі по собі).
Далі роки роботи та кар'єрних коливань, але в кінці кінців два з гаком роки тому моя мрія (одна з них, ви ж не подумайте, що то була єдина протягом усього часу, який я скромно пропустила) здійснилась. Список із мрій став коротшим на одну позицію, розрісшись при цьому з роками до розміру траси Київ —Чоп, що навпіл розрізає місто мого дитинства
