— У сторожа.

 — Один на все кладовище?

 Напір вітру такий сильний, що обидва на хвилину зупиняються. Сторож, почекавши, коли ослабне порив вітру, відповідає:

 — Нас тут троє, та один у гарячці лежить, а інший спить. Ми з ним чергуємося.

— Так, так, батюшко, так. Вітер-то, вітер який!  Мабуть, небіжчики чують! Гудіти, немов звір люто ... О-хо-хо-х ...

 — А ти сам звідки?

— Здалеку, батюшко.  Вологодський я, далекий.  По святих місцях ходжу і за добрих людей молюся.  Спаси і помилуй, господи.

 Сторож ненадовго зупиняється, щоб запалити люльку.  Він присідає за спиною перехожого і спалює кілька сірників. Світло першого сірника, майнувши, висвітлює на одну мить шматок алеї праворуч, білий пам'ятник з ангелом і темний хрест; світло другого сірника, сильно спалахнув і погас від вітру, ковзає, як блискавка, по лівій стороні, і з потемок виділяється тільки кутова частина якоїсь решітки;  третій сірник висвітлює і праворуч, і ліворуч білий пам'ятник, темний хрест і грати навколо дитячої могилки.
