З віконця Маргарита ковзнула вниз і побачила Миколу Івановича на лавці. Той наче застиг на ній і, в повному приголомшенні прислухався до криків і гуркоту, що доноситься з освітленої спальні верхніх мешканців.

— Прощайте, Миколо Івановичу! — закричала Маргарита, пританцьовуючи перед Миколою Івановичем.

Той зойкнув і поповз по лавці, перебираючи по ній руками і збивши додолу свій портфель.

— Прощайте назавжди! Я відлітаю, — кричала Маргарита, заглушаючи вальс. Тут вона зрозуміла, що сорочка їй ні до чого не потрібна, і, зловісно зареготавши, накрила нею голову Миколу Івановича. Засліплений Микола Іванович упав з лавки на цеглу доріжки.

Маргарита обернулася, щоб востаннє глянути на особняк, де так довго вона мучилася, і побачила в палаючому вогні спотворене від подиву обличчя Наташі.

— Прощай, Наташо! — прокричала Маргарита і підняла щітку, — невидима, невидима, — ще голосніше крикнула вона і між гілками клена, що ляснув її по обличчю, перелетіла ворота, вилетіла в провулок. І вслід за нею полетів зовсім оскаженілий вальс.
