А вранці він сидів на ліжку і, посміхаючись, говорив Дашеньці:

— Хто веде правильним і регулярним життям, дорога сестро, того ніяка отрута не візьме. Ось хоч би мене взяти в приклад. Був я на краю загибелі, вмирав, мучився, а тепер нічого. Тільки в роті попалили та в горлянці саднить, а все тіло здорове, слава Богу ... А чому? Тому що регулярне життя.

— Ні, це значить — гас поганий! — зітхала Дашенька, думаючи про витрати та дивлячись в одну точку. — Значить, крамар мені дав не кращого, а того, що півтори копійки фунт. Страдниця я, нещасна, нелюди-кати, щоб вам на тому світі так жилося, іроди прокляті ...

І пішла, і пішла ...

Вірочка

Іван Олексійович Огнєв пам'ятає, як того серпневого вечора він з дзвоном відчинив скляні двері та вийшов на терасу. На ньому була тоді легка крилатка [31] і крислатий солом'яний капелюх, та сама, яка разом з ботфортами валяється тепер у пилу під ліжком. В одній руці він тримав велику в'язку книг і зошитів, в іншій — товсту сукувату палицю.
