О. Анастасій раптом згадав, що години через дві благочинному належить служити пасхальну утреню, і йому стало так соромно за свого неприємну, сором'язливу присутність, що він вирішив негайно піти і дати стомленій людині спокій.  І старий піднявся, щоб піти, але перш ніж почати прощатися, він хвилину відкашлювався і допитливо, все з тим же виразом невизначеного очікування у всьому тілі, дивився на спину благочинного;  на обличчі його заграли сором, боязкість і жалюгідний, примушений сміх, яким сміються люди, що не поважають себе. Якось рішуче махнувши рукою, він сказав із сиплим деренчливим сміхом:

— Отче Федоре, продовжіть вашу милість до кінця, скажіть на прощання дати мені ... чарочку горілочки!

— Не час тепер пити горілку, — строго сказав благочинний. — Сором треба мати.

 Отець Анастасій ще більше зніяковів, засміявся і, забувши про своє рішення йти додому, опустився на стілець.  Благочинний глянув на його розгублене, зніяковіле лице, на зігнуте тіло, і йому стало шкода старого.
