І цей худенький чорнявий хлопчик з щетинистим волоссям і веснянками здавався дівчаткам незвичайним, чудовим. Це був герой, рішучий, безстрашний чоловік, і гарчав він так, що, стоячи за дверима, справді можна було подумати, що це тигр чи лев.

Коли дівчатка повернулися до себе й одягалися, Катя з очима, повними сліз, сказала:

— Ах, мені так страшно!

До другої години, коли сіли обідати, все було тихо, але за обідом раптом виявилося, що хлопчиків немає вдома. Послали в людську, до стайні, у флігель до прикажчика — там їх не було. Послали в село — і там не знайшли. І чай потім теж пили без хлопчиків, а коли сідали вечеряти, матуся дуже турбувалася, навіть плакала. А вночі знову ходили в село, шукали, ходили з ліхтарями на річку. Боже, яка піднялася метушня!
