— А знаєш що, мамо?  — сказала раптом Надія Пилипівна, і очі її засвітилися.
 — Якщо завтра буде така ж погода, то я з ранковим поїздом поїду до нього в місто! Принаймні я хоч про його здоров'я дізнаюся, подивлюся на нього, чаєм його напою.

 І обидві стали дивуватися, як ця думка, така проста і легко здійсненна, раніше не приходила їм до голови. До міста всього пів години їзди, так потім візником хвилин двадцять. Вони поговорили ще трохи і, задоволені, лягли спати, разом в одній кімнаті.

 — Охо-хо-хо ... Господи, прости нас грішних!  — зітхнула баба, коли годинник у залі пробив другу. — Не спиться!

— Ти не спиш, мамо?  — запитала дочка пошепки.  — А я все про Альошу думаю. Як би він свого здоров'я не зіпсував у місті!  Обідає він і снідає бозна-де, в ресторанах та в трактирах.
