Я чітко пам'ятаю, як пролунав її голос, низький досить-таки, але зі зривами, і, як це не безглуздо, здалося, що луна засвітив у провулку і відбився від жовтої брудної стіни. Я швидко перейшов на її бік і, підходячи до неї, відповів:

— Ні.

 Вона подивилася на мене здивовано, а я раптом, і абсолютно несподівано, зрозумів, що я все життя любив саме цю жінку! Ось так штука, а? Ви, звичайно, скажете, божевільний?

— Нічого я не кажу, — вигукнув Іван і додав: — Благаю, далі!

 І гість продовжував:

 — Так, вона подивилася на мене здивовано, а потім, подивившись, запитала так:

 — Ви взагалі не любите квітів?

 У голосі її була, як мені здалося, ворожість.  Я йшов з нею поруч, намагаючись йти в ногу, і, на мій подив, зовсім не відчував себе обмеженим.
