— Так! — сказав мій співмешканець і покрутив головою. — Я тут три тижні живу. І, знаєте, кожного дня служба, кожного дня служба... У будні о 12 дзвонять до до ранкової, о 5 годині до ранньої обідньої, а о 9 — до пізньої. Спати зовсім неможливо. Вдень ж акапісти, правила, вечірні... А коли я говів, то просто падав від утоми. — Він зітхнув і продовжив: — А не ходити до церкви неловко... дають монахи номер, годують, і якось, знаєте, незручно не ходити. Воно нічого, день, другий, усе ж, можна постояти, але три тижні тяжко! Дуже тяжко! Ви надовго сюди?

— Завтра ввечері їду.

— А я ще два тижні поживу.

— Але тут, здається, не прийнято так довго жити? — сказав я.

— Так, це правда, хто тут багато живе і об'їдає монахів, того прохають поїхати. Судіть самі, якщо дозволити пролетаріям жити тут скільки їм завгодно, то не залишиться ні одного вільного номеру, і вони весь монастир з'їдять. ЦЕ правда. Але для мене монахи роблять виключення, і, сподіваюся, ще не скоро мене звідси прогонять. Я, знаєте, новозвернений.
