— Господи, народжуються ж такі розбійники! — шепче Пелагія Іванівна, з жахом дивлячись на чоловіка. — Як-то бідній матері!

Наступає мовчання. Степан голосно зіває та роздивляється на чайниці китайця, якого він бачив уже тисячу разів. Обидві тітоньки і Марківна обережно хлібають з тарілочок. У повітрі тиша та духота від пічки. На обличчях і в рухах лінь, перенасиченість, коли шлунки повні до верху, а їсти все ж потрібно. Прибираються самовар, чашки та скатерть, а родина все сидить за столом. Пелагія Іванівна то і вскакує і з вираженням жаху на обличчі біжить на кухню, щоби поговорити там з поваркою щодо вечері. Обидві тітоньки сидять у колишніх позах, непорушно склавши ручки на грудях, і дрімають, споглядаючи своїми олов'яними очами на лампу. Марківна кожну хвилину гикає та питає:

— Від чого це я гикаю?Здається, і не їла нічого такого... і ніби не пила... Гик!
