— Ні, нічого вже не можна зробити! — вздихнув хазяїн.
— Усе закінчено. Зник Іван Іванович!

І по його щоках поповзли вниз блискучі краплі, такі, які бувають на вікнах під час дощу. Не розуміючи в чому справа, тітка і Федір Тимофійович притискалися до нього і з жахом дивились на гуся.

— Бідний Іван Іванович! — говорив хазяїн, журливо  вздихаючи. — А я-то мріяв, що навесні повезу тебе на дачу і буду гуляти з тобою по зеленій травичці. Миле створіння, гарний мій товаришу, тебе вже немає! Як же я тепер буду поратись без тебе?

Тітці здавалось, що і з нею станеться те ж саме, тобто що вона теж отак, незрозуміло від чого, заплющить очі, протягне лапи, оскалить рот, і всі на неї будуть дивитись із жахом. Схоже, що такі ж думки були в голові Федора Тимофійовича. Ніколи раніше старий кіт не був таким угрюмим і мрачним, як зараз.
