Вєрочка

Іван Олексійович Огнєв пам'ятає, як того серпневого вечора він зі дзвоном відкрив скляні двері і вийшов на терасу. На ньому була тоді легка крилатка і крислатий солом'яний капелюх, той самий, який разом із ботфортами валяється тепер у пилюці під ліжком. В одній руці він тримав велику в'язку книг і зошитів, в іншій — товсту сучкувату палицю.

За дверима, висвітлюючи йому шлях лампою, стояв господар дому, Кузнєцов, лисий старець із довгою сивою бородою і в білому, як сніг, пікейному піджаку. Старий благодушно посміхався і кивав головою.

— Прощавайте, старче! — крикнув йому Огнєв.

Кузнєцов поставив лампу на столик і вийшов на терасу. Дві довгі, вузькі тіні шагнули через сходинки до квіткових клумб, закачались і вперлись головами у стовбури лип.

— Прощавайте і ще раз дякую, голубчику! — сказав Іван Олексійович. — Дякую вам за вашу привітність, за вашу ласку, за вашу любов...Ніколи, на віки віків не забуду вашої гостинності. І ви хороший, і дочка ваша хороша, і всі у вас тут добрі, веселі, привітні...Така чудова публіка, що й сказати не вмію!
