І тут сталося четверте, й останнє, дійство у квартирі, коли Стьопа, зовсім уже на підлозі, ослабленою рукою царап притолоку.

Прямо із дзеркала трюмо вийшов маленький, але незвичайно широкоплечий, у котелці на голові і з іклом, що стирчало із рота, який ще більше портив і без того небачено огидну фізіономію. І при цьому ще й вогненно рудий.

— Я, — вступив у розмову цей новий, —зовсім не розумію, як він потрапив до директора, — рудий гнусавив все більше і більше, — він такий самий директор, як я архієрей!

— Ти не схожий на архієрея, Азаззело, — помітив кіт, який накладував собі сосисок на тарілку.

— Я це і кажу, — прогнусив рудий і, повернувшись до Воланда, додав почтительно: - Дозвольте, мессіре, його викинути до чортів собачих із Москви?

— Брись!! — раптом рявкнув кіт, піднявши шерсть.

І тоді спальня закрутилася навколо Стьопи, і він ударився об притолоку головою і, втрачаючи свідомість, подумав: "Я помираю..."
