Гелла з котом помирилися, і на знак цього примирення вони поцілувалися. Дістали з-під подушки карту, перевірили. Ні одне очко, крім того, що було простріляне Азазелло, не було порушено.

– Цього не може бути, – стверджував кіт, дивлячись крізь карту на світло свічника.

Весела вечеря тривала. Свічки обпливали в свічниках, по кімнаті хвилями поширювалося сухе, запашне тепло від каміна. Коли Маргарита наїлась, її охопило почуття блаженства. Вона дивилася, як сизі кільця від сигари Азазелло спливали в камін і як кіт ловить їх на кінець шпаги. Їй нікуди не хотілося йти, хоча і було, за її розрахунками, вже пізно. Судячи з усього, час добігав шостої ранку. Скориставшись паузою, Маргарита звернулася до Воланда і боязко сказала:

– Мабуть, мені пора ... Пізно.

– Куди ж ви поспішаєте? – запитав Воланд ввічливо, але сухувато. Решта промовчали, вдаючи, що захоплені сигарними димними кільцями.
