— Що ж це таке?— бурмотіла зажахана стара. — Він же писав третього дня, шо з дому не виходить! Де ж він ночує? Ой леле!
Надія Пилипівна заслабла і навіть не могла зняти із себе шляпку. Ніби їй дали дурману, вона бездумно поводила очима і судомно почала хапати матір за руки.
— Нашла кому повірити: двірнику! — говорила стара, яка метушилася навколо доньки і плакала. — Бач яка ревнива! Не стане він обманювати... Та як він може обманювати? Хіба ми які-небудь? Ми, може, і купецького звання, а він не має права, тому що ти йому законна дружина! Ми жалітися можем! Я за тебе двадцять тисяч дала! Ти не безприданниця!
І стара розревілась і махнула рукою, і також заслабла, і лягла на свою скриню. Обидві вони не помітили, як на небі з’явилися блакитні плями, розріділи хмари, як в саду по мокрій траві обережно ковзнув перший промінь, як розвеселівші горобці застрибали навколо калюж, в яких відображались пропливаючі хмари
