Відкинувшись на зручну, м'яку спинку крісла в тролейбусі, Маргарита Миколаївна їхала по Арбату і то думала про своє, то прислухалася до того, про що шепочуться двоє громадян, які сидять попереду неї.

А ті, зрідка обертаючись з побоюванням, не чує чи хто, перешіптувалися про якусь нісенітницю. Здоровенний, м'ясистий, із жвавими свинячими очками, що сидить біля вікна, тихо говорив маленькому своєму сусідові про те, що довелося труну закрити чорним покривалом...

— Та не може бути, — дивуючись, шепотів маленький, — це щось нечуване ... А що ж Желдибін зробив?

Серед рівного гудіння тролейбуса чулися слова від віконця:

— Кримінальний розшук ... скандал ... ну, прямо містика!

З цих уривчастих шматочків Маргарита Миколаївна абияк склала щось зв'язне. Громадяни шепотілися про те, що у якогось небіжчика, а якого — вони не називали, сьогодні вранці з труни вкрали голову! Ось через це цей Желдибін так і хвилюється тепер. Всі ці, що шепочуться в тролейбусі, теж мають якийсь відношення до обкраденого небіжчика.
