Воланд узяв у руки наданий йому екземпляр, повернув його, відклав убік і мовчки, без посмішки, дивився на майстра. Але той невідомо від чого впав у тугу й хвилювання, піднявся зі стула, заламав руки і, звертаючись до далекого місяця, тремтячи, почав бормотати:

— І вночі при місяці нема мені спокою, навіщо турбували мене? О боги, боги...

Маргарита вчепилася у лікарняний халат, прильнула до нього і сама почала бормотати у тузі й сльозах:

— Боже, чому ж тобі не допомагають ліки?

— Нічого, нічого, нічого, — шепотів Коров'єв, кружляючи біля майстра, — нічого, нічого... Ще скляночку, і я з вами за компанію.

І скляночка підморгнула, заблищавши у місячному сяйві, і допомогла ця скляночка. Майстра всадили на місце, і обличчя хворого мало спокійного вигляду.

— Ну, тепер усе зрозуміло, — сказав Воланд і постукав довгим пальцем по рукопису.
