Соціальні мережі стали  частиною нашого  життя. Частиною мого життя. Онлайн-навчання (не факт, що й у майбутньому його не буде), онлайн-дозвілля, добре, що поки не онлайн- робота. Відчуваю інколи справжній тиск.Кількість інформації, кількість чатів, постів, сайтів, скрінів, посилань на зум та віконця з лицями та нікнеймами там, та ще купа новомодних слів засіли у головах, та не у серці. У серці те, що змушує мене відчувати себе живою. Я вважаю, що якою б частиною життя не були для нас технології сьогодні, усе ж потрібна певна дистанція. Дистанція між віртуальним світом та прекрасною реальністю. Так, віртуальний світ теж може бути прекрасним, але не вічним. А от природа — вічна. Вічна тим, що зупинитись посеред парку, вдихнути свіже повітря, побачити слід від ботинок на снігу та почути спів якогось птаха — мить, яка запам'ятовується надовго. Адже вона змусила відчути смак життя, а саме природи, яка дана просто так, лише оглянутись. Вона не у віконці, вона поза межами. Так от, я люблю гуляти сама. Так я не відволікаюсь на розмови або сміх із кимось (це я теж люблю). Я вчусь відчувати, бачити, справді бачити. Бачити сліди від санів, які створили доріжку. Згадуєш, як катався у дитинстві. І сумуєш. Адже де зараз дорослих побачиш на санях? А як хочеться сісти на них з реготом, відчуттям піклування, адже ту людину, яка тебе буде везти, ти явно довго вмовляв\ла на цю авантюру. А як щодо підживити лебедів у зоокуточку, окрім яких ні душі? Вони чекають. Час іде, а вони все занурюються з головою у холодну крижану воду, інколи смішно ходять по льоду, не уявляючи цього самі. Найкращий час спостерігати за ними — коли ті виходять на такий холодний сніжок, але такий теплий для них. Як гордо вони це роблять. Розправляють крила та обсихають від води, в якій бавились одне з одним та яка встигла стати льодом.
