Це було в сутінках, у середині жовтня. І вона пішла. Не вмикаючи лампу, я ліг на диван і заснув. Прокинувся від відчуття, що тут вкрадуть. Шукаючи навпомацки у темряві, я ледве зумів включити лампу. Кишеньковий годинник показував другу годину ночі. Коли я лягав, то тільки відчував початок хвороби, а прокинувся уже хворим. Мені раптом здалося, що осіння темрява видавить скло, заллється в кімнату і я захлебнуся в ній, наче в чорнилі. Я став людиною, яка вже не володіє собою. Я крикнув, і я подумав про те, що треба бігти до когось, хоч і до мого забудовника наверх. Я боровся із собою, як навіжений. Мені стало сил дійти до печі і розпалити в ній дрова. Коли вони затріщали і дверцята застукотіли, мені наче стало трохи легше. Я кинувся в коридор і ввімкнув там світло, знайшов пляшку білого вина, відкоркував її й почав прямо так пити. Від цього страх притупився настільки, що принаймні я не став бігти до забудовника і повернувся до печі. Я відкрив дверцята так, що жар почав пекти мені лице і руки, і шепотів:
