Він встав із крісла (те ж зробив і фіндиректор) і відступив на крок від столу, стискаючи в руках портфель.

 — Здогадався, проклятий! Завжди був тямущий,  — злісно усміхнувшись в обличчя фіндиректору, промовив Варенуха, несподівано відскочив від крісла до дверей і швидко зачинив їх на замок. Фіндиректор відчайдушно озирнувся, відступаючи до вікна, що виходило в сад, і в цьому залитому місяцем вікні побачив притиснуте до скла обличчя оголеної дівчини і її голу руку, яка пролізши крізь відчинену верхню кватирку намагалась відчинити ще й нижню засувку.

Римському здалося, що світло в настільній лампі гасне і що письмовий стіл нахиляється. Римського облило крижаною хвилею, але, на щастя для себе, він витримав і не впав. Залишку сил вистачило на те, щоб шепнути, але не крикнути:

 — Допоможіть ...

Варенуха, чатуючи двері, підстрибував біля них, довго зависаючи у повітрі і хитаючись у ньому. Скорченими пальцями він махав в сторону Римського, сичав і чмокав, підморгуючи дівчині у вікні.
