— Олексію Семеновичу, цигани просять чаю і коньяку, — сказала стара. — Можна вимагати?

— Можна, можливо! — відповів Фролов. — Ти знаєш, адже вони з господаря ресторану відсотки беруть за те, що вимагають з гостей частування. Нині не можна вірити навіть тому, хто на горілку просить. Народ все низький, підлий, розпещений. Узяти хоч цих ось лакеїв. Фізіономії, як у професорів, сиві, по двісті рублів на місяць видобувають, своїми будинками живуть, дочок у гімназіях навчають, але ти можеш лаятися і тон задавати, хоч греблю гати. Інженер за карбованця з'їсть тебе, як банку гірчиці, та півнем проспіває. Чесне слово, якби хоч один образився, я б йому тисячу рублів подарував!

— Що з тобою? — запитав Альмер, дивлячись на нього з подивом. — Звідки ця меланхолія? Ти червоний, звіром дивишся ... Що з тобою?

— Погано. Штука одна в голові сидить. Засіла цвяхом, і нічим її звідти не виколупаєш.
