— Мій блідолиций брате, я прошу тебе, поїхали! Ти ж запевняв, що поїдеш, сам мене заманив, а як їхати, так от і злякався.

— Я... я не злякався, а мені... мені шкода маму.

— Ти кажи: поїдеш чи ні?

— Я поЇду, тільки... тільки стривай. Мені хочеться вдома пожити.

— У такому разі я сам поїду! — вирішив Чечевіцин. — І без тебе обійдуся. А ще теж хотів полювати на тигрів, битися! Коли так, віддай же мої пістони!

Володя заплакав так гірко, що сестри не стрималися і теж тихо заплакали. Наступила тиша.

— Так ти не поїдеш? — ще раз спитав Чечевіцин.

— По... поїду.

— То ж одягайся!

І Чечевіцин, щоб умовити Володю, вихваляв Америку, ричав, як тигр, зображав пароплав, сварився, обіцяв віддати Володі всю слонову кістку й усі левові та тигрові шкіри.

І цей худорлявий смуглявий хлопчик із щетинистим волоссям і ластовинням здавався дівчатам незвичайним, чудовим. Це був герой, рішуча, мужня людина, і ричав він так, що, стоячи за деревом, дійсно можна було подумати, що це тигр або лев.
