І привид, який пройшов у дірку трельяжу, без перегород ступив на ґанок. Тут усі побачили, що це — ніякий не привид, а Іван Миколайович Бездомний — дуже популярний поет.

Він був бос, у розідраній білуватій толстовці, до якої на грудях англійською шпилькою була приколота паперова іконка з потертим зображенням невідомого святого, і в полосатих білих кальсонах. У руці Іван Миколайович ніс запалену вінчальну свічку. Права щока Івана Миколайовича була свіжо розідрана. Важко навіть поміряти глибину мовчання, яка царила на ґанку. Видно було, як у одного з офіціантів пиво тече з перехиленої на бік кружки на підлогу.

Поет підняв свічку над головою і голосно сказав:

— Здорові були, друзі! — після чого заглянув під найближчий столик і окликнув зі смутком: — Ні, його тут немає!

Почулося два голоси. Бас сказав безжалісно:

— Готова справа. Біла гарячка.

А другий, жіночий, напуганий, виголосив слова
