Але ось священник покриває її голову єпитрахиллю.

— І аз недостойний ієрей... — чується його голос, — владою його, мені даною, пробачаю і дозволяю те од всіх гріхів твоїх...[60]

Дама робить земний уклін, цілує хрест і йде назад. Вже обидві щоки її рум'яні, але обличчя спокійне, ясне, веселе.

''Вона тепер щаслива, — думаю я, дивлячись то на неї, то на священника, який відпустив їй гріхи. — Але яка повинна бути щаслива людина, котрій дане право пробачати''.

Тепер черга Мітьки, але в мені раптово вскипає відчуття ненависті до цього розбійника, я хочу пройти за ширму раніше за нього, я хочу бути першим... Помітивши мій рух, він б'є мене свічкою по голові, я відповідаю йому тим самим, і пів хвилини чується пихтіння і такі звуки, ніби хтось ламає свічки...
Нас розбороняють. Мій ворог боязко підходить до аналою, не згибаючи колін, уклоняється в землю, але, що далі, я не бачу; від думки, що зараз після Мітьки буде моя черга, в очах мені починають змішуватися і розпливатись предмети; відтопирені Мітькові вуха ростуть і зливаються з темною потилицею, священник колеблеться, підлога здається хвилястою...
