— Жила людина й померла! — сказав кучер, дивлячись на вікна, у яких усе ще миготіли тіні. — Сьогодні вранці тут по подвір'ї ходив, а тепер мертвий лежить.
-Прийде час, і ми помремо, — сказав двірник, ідучи з продавцем оселедців, і їх обох уже не було видно в темряві.
Кучер, а за ним Альошка, несміливо підійшли до освітлених вікон. Дуже блідна пані з великими заплаканими очима та сідий, благовидий чоловік зрушували серед кімнати два ломберні столи, ймовірно, для того, щоб покласти на них покійника, і на зеленому сукні столів видно було ще цифри, написані крейдою. Кухарка, що вранці бігала по подвір'ю й галасувала, тепер стояла на стільці й, витягуючись, намагалася закрити простирадлом дзеркало.
— Діду, що вони роблять? — запитав пошепки Альошка.
— Зараз його на столи класти будуть, — відповів дід. — Ходімо, дитино, час спати.
