Це була довга процедура. Спочатку Пашка йшов з матір'ю під дощем то по скошеному полю, то лісовими стежками, де до його чобіт липло жовте листя, йшов до тих пір, Поки не розвиднілося. Потім він години дві стояв у темних сінях і чекав, коли відімкнуть двері. У сінях було не так холодно і сиро, як на дворі, але при вітрі і сюди залітали дощові бризки. Коли сіни мало-помалу битком набилися народом, стиснутому Пашці довелося лягти на чиємусь  тулупі, від якого сильно пахло солоною рибою, і задрімати. Але ось клацнула засувка, двері відчинилися, і Пашка з матір'ю увійшов до приймальні. Тут знову довелося довго чекати. Всі хворі сиділи на лаві, не ворушилися і мовчали. Пашка оглядав їх і теж мовчав, хоча бачив багато дивного і смішного. Раз тільки, коли в приймальню, підстрибуючи на одній нозі, увійшов якийсь хлопець, Пашці самому захотілося також пострибати; він штовхнув матір під лікоть, пирснув у рукав і сказав:
