Сью з тривогою подивилася за вікно. Що там можна було порахувати? Там був тільки порожній, сухий двір та порожня стіна цегляного будинку за двадцять футів. Старий, сухий плющ, сучкуватий та розтлілий при корені, звивався до половини цегляної стіни. Холодний подих осені повідривав його листя від лози, допоки його кістляві, майже голі, гілки не причепилися до поруйнованих цеглин.

«Що сталося, люба?», — спитала Сью.

«Шість, відповіла Джонсі, майже пошепки. — Зараз вони падають швидше. Три дні тому їх була майже сотня. Моя голова болить від їхнього підрахунку. Але зараз уже легше. Ось полетів ще один. Лишилося тільки п'ятеро».

«Кого п'ятеро, люба? Розкажи своїй Сьюді».
