У залі почувся свист, який був адресований Никанорові Івановичу.
—. Так він валютчик!- хтось викрикував у залі. — Саме через таких ми й невинно терпимо.
— Не сваріть його, — м‘яко сказав конферансьє, — він розкаїться. — І, глянувши на Никанора Івановича повними сліз очима, додав: — Ну йдіть, Никаноре Івановичу, на місце!
Після цього артист подзвонив у дзвін і голосно оголосив:

— Антракт, негідники!

Вражений Никанор Іванович, що неочікувано для себе став  учасником якоїсь театральної програми, знову виявився на підлозі на своєму місці. Тут йому наснилося, що зал поринув у повну темряву і на стінах висвітилися палаючі червоні слова «Здавайте валюту!». Потім завіса знову розкрилася, і конферансьє запросив:

— Попрохаю Сергія Герардовича Дунчиля на сцену!

Дунчиль виявився благообразним, але сильно запущеним чоловіком років п‘ятдесяти.

— Сергію Герардовичу, — звернувся до нього конферансьє, — вже ось півтора  місяця ви сидите тут, і вперто відмовляєтеся здати валюту, що залишилася у вас,  у той час, коли країна потребує її, а вам вона зовсім ні до чого, а ви все ж таки впираєтеся. Ви — людина інтелігентна, прекрасно все це розумієте, і все ж не хочете піти мені на зустріч.
