Коли, трохи почекавши, лікар сів у візок та поїхав, очі його досі дивилися з презирством. Було темніше, багато темніше, ніж годину тому. Червоний місяць уже зник за пагорбом та охороняли, його хмари темними п'ятнами лежали коло зірок. Карета з червоними вогнями застучала по дорозі й перегнала лікаря. Це їхав Абогін протестувати, робити дурню.

Всю дорогу лікар думав не про дружину, не про Андрія, а про Абогіна та людей, що жили в будинку, який він полишив. Думки його були несправедливі та не по-людськи жорстокі. Осудив він і Абогіна, і його дружину, і Папчинського, і всіх, хто жив у рожевому мороці та пахкотів духами, і всю дорогу він ненавидів їх та зневажав до болю в серці. І в розумі його склалося міцне уявлення про цих людей.

Пройде час, пройде й горе Кірілова, але це уявлення, несправедливе, негідне людського серця, не пройде й зостанеться в розумі лікаря до самої домовини.
