Кучер, а за ним Альошка несміливо підійшли до освічених вікон. Дуже бліда дама, з великими заплаканими очима, і сивий, благообразний чоловік зрушували серед кімнати два ломберних столи, ймовірно, для того, щоб покласти на них покійника, і на зеленому сукні столів ще видні були цифри, написані крейдою. Кухарка, яка зранку бігала по двору і галасувала, тепер стояла на стільці і, витягуючись, старалась закрити простинню дзеркало.
— Діду, що вони роблять? — запитав пошепки Альошка.
— Зараз його на столи класти будуть, — відповів дід. — Ходімо, дитино, пора спати.
Кучер і Альошка повернулись у сарай. Помолились Богу,  роззулися. Степан ліг в кутку на підлозі, Альошка — в санях. Двері сараю були вже зачинені, сильно смерділо попелом від потушеного ліхтаря. Трохи згодом Альошка підняв голову і подивився навколо себе; крізь щілини дверей видно було світло від тих чотирьох вікон.
