— Зараз його на столи класти будуть, — відповів дід. — Підемо, дитинко, пора спати.

Кучер і Олексьо повернулися в сарай. Помолилися богу та й роззулися. Степан ліг у кутку на підлозі, Олексій у санях. Сарайні двері були вже закриті, смерділо горілим від погашеного ліхтаря. Трохи згодом Олексь підняв голову і подивився навколо себе; крізь щілини дверей видно було світло від тих же чотирьох вікон.

— Дідусю, мені страшно! — сказав він.

— Ну, спи, спи...

— Я кажу тобі, мені моторошно!

— Що тобі моторошно? Ох, ти бешкетнику!

Мовчання.

Олекса раптом вискочив із саней, голосно заплакав і підбіг до діда.

— Що ти? Чого тобі? — злякався кучер, теж підводячись.

— Я чую виття!

— Хто виє?

— Страшно, діду... Чуєш?

Кучер прислухався.

— Це плачуть, — сказав він. — Ну, піди, дурнику. Їм шкода, ну, і плачуть.

— Я в село хочу... — продовжував онук, схлипуючи і тремтячи всім тілом. — Діду, поїдемо в село до мами; поїдемо, діду, милий, бог тебе за це відправить у царство небесне...
