Коли хащі порідшали і ялинки вже змішувались з молодими березами, Мелітон побачив стадо. Сплутані коні, корови і вівці бродили поміж кущів і, потріскуючи гіллям, обнюхували лісну траву. На узліссі, притулившись до мокрої берези, стояв старий пастух, худющий, в подраній свитині і без шапки. Він дивився на землю, про щось собі думав і грав на сопілці, схоже, машинально.

— Здрастуй, діду! Помагай, Боже! — привітав його Мелітон тонким, хриплим голоском, зовсім не притаманним його велетенському зросту і великому м‘ясистому обличчю. — Файно ти на сопілці граєш! Чиє стадо пасеш?
— Арамонівське, — неохоче відповів пастух і засунув сопілку за пазуху.
— Стало бути, і ліс артамонівський? — запитав Мелітон, оглядаючись. — І справді артамонівський, скажи на милість. Зовсім було заблукав. Усю пику собі хмижняком обідрав.
Він сів на мокру землю ій почав ліпити з газетної бумаги цигарку.
