Маргарита спіймала поглядом серед тих, хто піднімаються, ту, на яку вказував Коров'єв. Це була молода жінка років двадцяти, незвичайної краси, але з якимись неспокійними і настирливими очима.

— Яка хустинка? — спитала Маргарита.

— До неї камеристка приставлена, — пояснив Коровєв, — і тридцять років кладе їй на ніч на столик носову хустинку. Як вона прокинеться, то вже тут. Вона вже і спалювала його в печі, і топила його в річці, але нічого не допомагає

— Яка хустинка? — шепотіла Маргарита, піднімаючи й опускаючи руку.

— З синьою облямівкою хустинка. Річ у тому, що коли вона працювала в кафе, власник якось її покликав у комірчину, а через дев'ять місяців вона народила хлопчика, понесла його в ліс і засунула йому у рот хустинку, а потім закопала хлопчика у землі. На суді вона говорила, що їй нічим годувати дитину.
