"Зараз Раббек дізнається від чоловіків, що ми приїхали, і пошле за нами", — думав Рябович, заходячи у хатинку і не розуміючи, навіщо товариш запалює свічку і навіщо солдати квапляться ставити самовари...

Тяжкий неспокій заволодів ним. Він ліг, потім встав і поглянув у вікно, чи не їде там верховий? Але верхового не було. Він знову ліг, через пів години встав і, не витримавши неспокою, вийшов на вулицю і попрямував до церкви. На площі, біля огорожі, було темно і пусто...Якісь три солдати стояли біля самого спуску і мовчали. Побачивши Рябовича, вони заметушились і віддали шану. Він відкозиряв їм у відповідь і почав спускатись у вниз по знайомій стежинці.

На тому березі все небо було залите багряною краскою: сходив місяць; якісь дві бабусі, голосно розмовляючи, ходили по городу і рвали капустяні листя; за городами темніло декілька хатин...А на тому березі було все те ж, що і в травні: стежинка, кущі, верби, навислі над водою...тільки не чутно було хороброго соловейка та і не пахло тополею і молодою травою.
