Огнєв примостився біля неї на її оберемку книг і продовжував говорити. Вона важко дихала від ходьби і дивилась не на Івана Олексійовича, а кудись в сторону, так що йому не видно було її обличчя.
— І раптом років через десять ми встрінемось, — казав він. — Якими ми тоді будемо? Ви будете вже почесною матір'ю сімейства, а я — автором якого-небудь почесного, нікому не потрібного статистичного збірника, грубого, як сорок тисяч збірників. Зустрінемось і згадаємо старовину... Тепер ми відчуваємо справжнє, воно нас наповнює і хвилює, а тоді, при зустрічі, ми вже не будемо пам'ятати ні числа, ні місяця, ні навіть року, коли бачилися востаннє на цьому містку. Ви, мабуть, змінитесь... Послухайте, ви змінитесь?

Віра здригнулась і повернулась до нього обличчям.

— Що? — запитала вона.

— Я вас щойно запитував...
