Душевний настрій людини, яка їхала, був жахливим. Ставало зрозумілим, що відвідування лікарні для душевнохворих людей залишило в ньому дуже важкий слід. Рюхін намагався зрозуміти, що його мучить. Коридор з синіми лампами, який прилип до пам'яті? Думка про те, що гіршого лиха, ніж втрата розуму, немає у світі? Так, так, звичайно, і це. Але це — лише так, загальна думка. А ось є ще дещо. Що ж це? Образа, ось що. Так, так, образливі слова, які кинув Бездомний в обличчя. І лихо не в тому, що вони образливі, а в тому, що в них міститься правда.
Поет не дивився вже по сторонах, а, дивлячись в брудну підлогу, яка тряслась, став щось бормотати, нити, гнітити самого себе.
Так, вірші... Йому — тридцять два роки! Насправді, що ж далі? — І далі він буде складатиме декілька віршів на рік. — До старості? — Так, до старості. — Що ж принесуть йому ці вірші? Славу? "Що за дурня! Не обманюй хочь самого себе. Ніколи слава не прийде до того, хто складає дурні вірші. Чого вони дурні? Правду, правду сказав! — безжалісно звертався до себе Рюхін, — не вірю я ні в що, що я пишу!..."
