З тупим здивуванням чоловіка, який тільки що почав розуміти, що його жорстоко образили, доктор знизав плечима, розвів руками і, не знаючи, що говорити, що робити, втомлено опустився в крісло.

 — Ну, розлюбила, полюбила іншого — бог з тобою, але до чого ж обман, до чого цей підлий, зрадницький фортель? — говорив плаксивим голосом Абогін. — До чого? І за що? Що я тобі зробив? Послухайте, доктор, — гаряче сказав він, підходячи до Кирилова. — Ви були мимовільним свідком мого нещастя, і я не стану приховувати від вас правди. Клянуся вам, що я любив цю жінку, любив побожно, як раб! Для неї я пожертвував усім: посварився з ріднею, кинув службу і музику, прощав їй те, чого не зміг би пробачити матері або сестрі... Жодного разу я не подивився на неї косо... не подавав ніякого поводу! За що ж ця брехня? Я не вимагаю любові, але навіщо цей мерзенний обман? Не любиш, так скажи прямо, чесно, тим більше, що знаєш мої погляди на цей рахунок...
